3C92990C-F09C-42AD-A125-EA492716A1A9

Коли людство стоїть на межі вимирання: Топ-10 фільмів про епідемії

Фільм про епідемію можна розглядати як звичайний фільм-катастрофу. Перші фільми катастрофи черпали натхнення з сучасності (загибель «Титаніка»), історії (загибель Помпей) або головного літературного джерела катастроф – Біблії.


Екранізації епідемій чекали свого часу до розквіту жанру фільму-катастрофи, який припав на початок 70-х років. Але якщо землетруси, навали бджіл-вбивць, пожежі і повені вимагали значних бюджетів і були представлені в голлівудському мейнстрімі, то більшість фільмів, що вплинули на сучасне кіно про пандемію, з’явилося в недорогому жанровому кіно. Ще до своєї появи в мейнстрімі, фільми-епідемії вже були заражені «Ніччю живих мерців» Джорджа Ромеро, що дала вражаюче візуальне уявлення про те як виглядає загальне зараження в кіно.

Кіно взагалі не цікавлять звичайні епідемії з невисокою смертністю – це не драматично і візуально нецікаво. Йому подавай жахи, мутації і ситуації, коли людство стоїть на межі вимирання або перед ще більш похмурою перспективою.

LB.ua склав добірку фільмів про віруси і епідемії.

«Сьома печать» Інгмара Бергмана (Det Sjunde Inseglet, 1957) 

Загальновизнаний шедевр Інгмара Бергмана, знятий в той час, коли епідемії кінематограф ще мало цікавили.

У його центрі – лицар (який недавно пішов від нас Макс фон Сюдов), який повернувся з хрестового походу в Європу, що знаходиться в розпалі однієї з найбільш смертоносних епідемій в історії людства – Чорної смерті. Відразу по приїзду йому гарантована смерть. Вона приходить до нього особисто з особою актора Бенгта Екерута, але лицар знаходить відстрочку довжиною в одну гру в шахи.

Ця партія, що триває весь фільм, стала сюжетним інструментом, який дав можливість лицареві відправитися в подорож по зачумленої землі до рідного замку, під час якого він зустрічає різних людей і намагається знайти відповіді на питання, що цікавлять як його, так і, зрозуміло, режисера фільму Інгмара Бергмана.

«Штам« Андромеда »Роберта Уайза (Andromeda Strain, 1971)

Екранізація роману Майкла Крайтона припала на час, коли в кінофантастиці відбувалася явна революція і кіно збагачувалося неймовірною кількістю нових тем.

Починається «Штам« Андромеда », правда, з події, яка могла вже набриднути глядачеві за попередні декади, – падіння об’єкта з космосу. Але у фільмі Роберта Уайзаметеорит не надається тарілкою злісних прибульців ( «Війна світів») або нашим же космічним апаратом, населеним космонавтом, мутував після зустрічі з неземною формою життя ( «Експеримент Куотермасса» 1953 року і ще з десяток фільмів). Це просто супутник, запущений США і тепер впав на Землю. Очевидно, він щось приніс з собою, так як за короткий час убив практично все населення крихітного містечка П’ємонт в штаті Нью-Мексико, біля якого впав. Дія фільму відбувається в закритій підземної лабораторії, де вчені намагаються знайти вакцину від космічного вірусу. Головна надія – двоє вижили жителя містечка: літній алкоголік і шестимісячний немовля.

Дідусь доброї половини лабораторних трилерів, «Штам« Андромеда »довгий час утримував перше місце по коректності того, як показано боротьбу з можливою епідемією, нехай і в герметичних умовах. Цей роман Крайтона потрапив у добрі руки. Уайз, на той час уже заслужений і обвішаний «Оскарами» з усіх боків голлівудський режисер, зняв модерністську і сучасне кіно з мало не новаторськими для того часу спецеффектаміі і масою цікавих технічних рішень. Крім того, скрупульозність і наукообразность «Штамма« Андромеди »відповідала характеру і колишніх фільмів Уайз, який любив відтворювати механіку процесів.

«Судоми» Девіда Кроненберга (Shivers, 1975)

«Судоми» могли б увійти в число найактуальніших фільмів в Україні років 10–15 назад, коли в українську реальність увійшла риторика рекламних проспектів закритих житлових комплексів, які нібито мають весь пакет соціального забезпечення, включаючи магазини, перукарні та аптеки. Цей канадський хоррор, знятий маловідомим тоді Девідом Кроненбергом, розповідає про епідемію в подібному житловому комплексі. Розповсюджувач хвороби – слимак-паразит, що передається статевим шляхом і є чимось на зразок афродизиака і венеричної хвороби одночасно. Робоча назва фільму «Оргія кривавих паразитів», як можна здогадатися, з’явилося неспроста.

Цей фільм Девіда Кроненберга актуальний для нас не тільки з-за епідеміологічних загроз. Він був знятий на державні гроші. У Канаді тоді існувала «Корпорація розвитку канадського кіно» (CFDC, сьогодні Telefilm Canada), яка розвивала місцеву кіноіндустрію схожим на українське Держкіно чином. Схожим, звичайно, тільки тим, що CFDC дотувала створення фільмів місцевими талантами.

«Судоми» стали першим прибутковим фільмом, створеним за цією програмою (і взагалі найкасовішим канадським фільмом на той час), і удостоївся парламентських обговорень в стилі «на що йдуть гроші платників податків?».

Надалі Кроненберг і не думав відмовлятися від здаються тоді низинними тим своїх фільмів, і в підсумку заразив ними і голлівудський мейнстрім, і найбільші кінофестивалі світу, де його фільми стали звичайним і бажаним явищем.

«Дванадцять мавп» Террі Гілліама (Twelve Monkeys, 1995)

Злочинець і антисоціальний елемент із зовнішністю Брюса Вілліса повинен відправитися з 2035-го на 1996 рік і взяти зразок чистого штаму вірусу, який кілька десятків років тому загнав залишки людства в підземеллі.

Вперше на екрані голений налисо Брюс Вілліс, перша номінація на «Оскар» для Бреда Пітта, один з кращих зразків фірмового креативного хаосу Террі Гілліама і незабутня кінцівка. Звичайно, потрібно згадати і джерело натхнення «Дванадцяти мавп» – фотофильм Кріса Маркера «Злітна смуга» 1962 року. Звідти Гілліам взяв фінальний твіст, багато в чому визначив «Дванадцять мавп» не стільки як фільм про епідемію, скільки як екзистенціальний парадокс.

Як і «Злітна смуга», фільм Гілліама явно натхненний «Запамороченням» Хічкока, якщо під ним розуміти історію про маніакальних спробах відтворення героями особистого травматичного досвіду. Але у фільмі Маркера і особливо у Гілліама ця ідея обгорнута навколо подорожей у часі, тому його герої виглядають скоріше пасивними жертвами, ніж проактивними персонажами.

«28 днів потому» Денні Бойла (28 Days Later, 2002)

Людина (Кілліан Мерфі) виходить з коми в порожній лікарні, порожньому місті і порожній Англії через 28 днів після Дня 0, коли групою активістів з лабораторії був випущений назовні небезпечний вірус, що індукує сказ. Англія, правда, виявляється не зовсім порожній – багато заражені не встигли померти, а ті, що вижили намагаються залишитися людьми в умовах соціального колапсу або просто продовжити виживати.

Фільм Денні Бойла за сценарієм Алекса Гарленда не виходить назвати інакше як епохальним. З вийшла в той же рік «Обитель зла» «28 днів потому» значно змінив правила гри в зомбі-жанрі. Ці два фільми популяризували концепцію «швидких зомбі», які тепер на догоду динамічності фільмів не просто повільно плелися за героями, а цілком жваво бігали. У 2004 році Зак Снайдер поширив її вже на справжніх живих мерців в рімейку «Світанку мерців», що викликало хвилю як ентузіазму, так і обурення від шанувальників жанру.

Але з тих пір більшість фільмів на тему зомбі-апокаліпсису майже повсюдно розвивали ідеї не колишніх оживаючих мерців, а вірусного зараження. Прямим продовженням «28 днів потому» можна вважати не тільки недавню жанрову корейську сенсацію «Поїзд на Бусан», а й абсолютно мейнстрімовий «Світова війна Z».

«Господар» Пон Чжун Хо (Gwoemul, 2006)

Знайомтеся, це єдиний в історії фільм про гігантського монстра, який потрапив в підсумковий топ-10 знаменитого кінознавча журналу Cahiers du cinéma. У рік виходу він став найкасовішим місцевим фільмом за всю історію корейського кіно. Здаються протиріччя між двома першими пропозиціями трохи згладжує інформація про особу режисера цього фільму. Це новоспечений тричі оскароносець Пон Чжун Хо, який зняв у 2006 році один з найоригінальніших фільмів на одну з найбільш неоригінальних тем. Більшість фільмів про гігантських чудовиськ однотипні і передбачувані: воно з’являється, щось руйнує, кого-то з’їдає, його вбиває доблесна армія, генерали якої фотографуються на тлі трупа.

Фільм корейця – така ж мутація, як і його монстр. Це політична сатира, сімейне кіно і екологічний хоррор одночасно. Особливо примітним є те, що «Господар» – дуже дотепний коментар на соціальну поведінку при загрозі епідемій. Монстр у фільмі, імовірно, є носієм невідомого вірусу. Тому Сеул в паніці, все в масках, а свідки монстра – в карантині.

З епідеміологічної точки зору «Господар» – абсолютно трансгресивного кіно. Його герої роблять неприпустиме – намагаються вибратися з карантину, щоб врятувати члена своєї сім’ї. Це той індивідуальний гуманізм, який у фільмах про глобальні епідемії в результаті губить всіх, тому що саме так хвороби просочуються за кордон карантину. Але у Пона Джун Хо є відповідь і на це.

«Понтіпул» Брюса Макдональда (Pontypool, 2008)

Діджей, який заступив на нічну зміну на радіостанції в канадському містечку Понтіпул в штаті Онтаріо, починає отримувати тривожні звістки про можливе поширення вірусу, що перетворює людей в безглуздих і агресивних зомбі. Перший симптом: заражений починає відчувати мовні труднощі і повторювати одне й те саме.

Один з найоригінальніших фільмів про епідемії і чи не єдиний розмовний зомбі-фільм в історії кіно. Хоррор дуже цікавого і дуже нерівного канадського режисера Брюса Макдональда за романом Тоні Берджёсса не просто приховує за діалогами і монологами свій дійсно невеликий бюджет. Саме англійську мову у фільмі є переносником захворювання. Це означає, що радіостанція, на якій відбувається дія фільму, є епіцентром поширення «вірусу».

За хоррор-складової «Понтіпул», звичайно, дуже виразно видно дотепна сатира на Зомбіфікація мови в щоденному спілкуванні: перетворення його в набір ритуальних фраз і ідіом і зведення в нашій мові варіацій означає і означуваного до мінімуму. У зомбі вже немає мови, а всі способи взаємодії нарешті зведені до єдиного: вбивати.

«Носії» Давида і Алекса Пастор (Carriers, 2009)

Непомічений свого часу серед однотипних фільмів про зомбі-пандемію, «Носії» – фільм куди цікавіше, ніж здається на перший погляд. На поверхні –- це роудмуві з подорожжю по майже спустошеним вірусом Сполученим Штатам Америки чотирьох молодих людей (серед яких – тоді маловідомий Кріс Пайн). Їх місце призначення – пляж десь на тихоокеанському узбережжі, де двоє з героїв проводили щасливі літні місяці дитинства. Тепер четвірка має намір пересидіти там залишок епідемії і почати нове життя, але поки попереду дорога, а на ній, як зазвичай, трапляються і батьки, відчайдушно намагаються врятувати дочок, озброєні банди і збилися в купку хворі, у яких не залишилося надій.

«Носії» – не панорама країни, що догоряє в агонії вірусу, і не епічне подорож героїв, що несуть вогник надії в померлого світі, як, наприклад, в «Дорозі» Джона Хіллкоута. Йому, за великим рахунком, і не вистачає на це бюджету. Брати Давид і Алекс Пастор зняли фільм про ціну виживання, зосередившись практично тільки на відносинах між героями, які заради збереження фізичних своїх тіл повільно і болісно вбивають своє соціальні і культурні тіла.

«Зараження» Стівена Содерберга (Contagion, 2011)

Три місяці тому «Зараження» був просто фільмом про епідемію з купою відомих акторів. Його згадували, щоб навести приклади, коли кіно робить неприпустиме – в перші 15 хвилин умертвляє героя, зіграного великою зіркою.

Сьогодні епідеміологічний процедурал Стівена Содерберга дивляться всі. Фільм майже дев’ятирічної давності про світову пандемію небезпечного вірусу зі смертністю 25–-30 % – в десятці популярних фільмів на ITunes і в тренді на стрімінгових платформах. Почасти, тому що він, напевно, підбирається найбільш близько до ситуації з коронавірусів. Смертність захворювання у Содерберга все одно надзвичайно висока, але це той мінімум, який може собі дозволити кіно. Але головна причина успіху – в тому, що «Зараження» давно і заслужено користується славою фільму коректного і наукового. На нього з приязню дивляться навіть профільні фахівці, чого майже ніколи не буває у випадку з подібним кіно.

«Зараження» дійсно не дозволяє собі драматичні штампи, характерні для Голлівуду. Його драматизм – в сухості оповідання. Воно не лінується пояснювати і показувати, як працює державна машина, яка намагається запобігти поширенню хвороби, коректно відображає роботу вчених і наочно показує соціальні наслідки епідемій.

«Дівчина з усіма дарами» Колма Маккарті (The Girl with All the Gifts, 2016)

У недалекому майбутньому людство майже знищено грибком-паразитом, миттєво перетворює людину в кровожерливе істота без ознак інтелекту. В одній з решти закритих військових баз вчені працюють над вакциною. Матеріал для випробувань – діти-мутанти, що народилися у заражених. Вони зберегли людський інтелект, але втрачають його, якщо незаражених людина підійде занадто близько. На чолі вчених – невблаганно пускають дітей під ніж Гленн Клоуз. У русі опору – вчителька школи для дітей у виконанні Джемми Артертон. Головна – Сенніа НАНУ в ролі найрозумнішою і краще за всіх стримує свої пориви дівчинки Мелані. У найближчій перспективі – прорив заражених на базу і подорож небагатьох, хто вижив безлюдною і небезпечною (і частково знятої з дрона в Прип’яті) Англії.

Як би дико це не звучало, але епідемія у фільмі Колма Маккарті базується на реально існуючому паразит, тільки гриб під назвою «кордицепс однобокий» проробляє більшість того, що ми побачимо у фільмі, ні з людьми, а з мурахами в тропічних лісах.

«Дівчина з усіма дарами» (назва, інспіроване міфом про Пандору) – нечастий, але і не єдиний фільм про епідемію, в якій є етичне питання про те, ким є з точки зору людини мутанти – новими людьми, за якими майбутнє, або хворими , яких слід уникати і життями яких можна знехтувати. Відповіді фільму не унікальні (серед попередників фільму точно є «Я – легенда» Річарда Метісона і його екранізації), але Колм Маккарті явно розуміє, що якщо для окремої людини епідемія – це жахливо, для людства в цілому – благо, тому що робить нас як вид більш пристосованими.

Почесні згадки:

  • «Паніка на вулицях» Еліа Казана (Panic in the Streets, 1950): за те, що це один з перших фільмів, прямо присвячених спробам зупинити епідемію;
  • «Маска Червоної смерті» Роджера Кормана (The Masque of the Red Death, 1964): за найбільш невдалий в історії кіно випадок самоізоляції;
  • «Остання людина на Землі» Убальдо Рагон і Сідні Салькова (The Last Man on Earth, 1964): за Вінсента Прайса в головній ролі;
  • «Я п’ю твою кров» Девіда Дерстона (I Drink Your Blood, 1971): за повну відсутність гальм;
  • «Божевільні» Джорджа Ромеро (Crazies, 1973): за безкомпромісність;
  • «Носферату – привид ночі» Вернера Херцога(Nosferatu: Phantom der Nach, 1979): за найефектніший показ чуми в місті;
  • «Вірус» Кіндзі Фукасаку (Fukkatsu no hi, 1980): за масштаб;
  • «Репортаж» Хауме Балагуеро і Пако ПЛАЗЗА (REC, 2007): за краще використання концепту «швидких зомбі» в закритому приміщенні;
  • «Епідемія» Ларса фон Трієра (Epidemic, 1987): за самий нудний фільм про епідемію в історії кіно;
  • «Воїни світла» Майкла і Мітера Спириг (Daybreakers, 2009): за перетворення вампірського фільму в кіно про епідемію.
banner

Залишити відповідь         

Оцініть статтю