779245f8a0beaf90033fd2a8278c0242

Розширюйте кордони свого серця. Франківські благодійники розповіли, чому і як допомагають хворим та бідним

Життєві ситуації бувають різними. Хтось насолоджується сповна кожним днем, а хтось постійно відчуває фізичний та душевний болі через хворобу, страх втратити рідну людину чи матеріальну скруту. На щастя, не всі залишаються осторонь чужих проблем. Для читачів Огого! кілька франківських благодійників розповіли, чому та як допомагають бідним, тяжкохворим, сиротам з інвалідністю та тим, хто не має шансу на одужання. Саме вони безкорисливими справами надихають інших робити добро.

– Чому і коли вирішили зайнятися волонтерством?

Василь Футерко, директор Благодійної організації “Українська благодійницька мережа”, яка допомагає неповносправним сиротам:

– Бажання займатися волонтерством у мене ще з шкільних років. Починав з молодіжної організації. Можливо, спочатку це просто прояв цікавості, підліткова активність, бажання щось робити, а потім з’являється розуміння, що справді можна щось змінити, і навіть незначна, на перший погляд, допомога комусь потрібна. Волонтерство затягує: що більше зробив, то сильніше бажання рухатися далі.

“Не можу назвати волонтерство потребою, бо потреба – це наче залежність, зосередженість на людині, яка потребує, а волонтерство – це швидше бажання до дії”.

Людмила Андріїшин, голова Благодійного  фонду допомоги невиліковно хворим   “Мати Тереза”:

– Коли почала працювати у хоспісі, побачила серйозну проблему – багато людей, які спотикаються об невиліковний діагноз, залишаються самотніми зі своїми проблемами, в тому числі через відсутність коштів на подолання хвороби. Фінансування системи охорони здоров’я з бюджету завжди було недостатнім і стає щораз гіршим.  Попри розуміння складної соціально-економічної ситуації в Україні, ми усвідомили потребу у створенні організації, яка шукатиме кошти на підтримку хоспісу та паліативних пацієнтів. У 2000 році небайдужими людьми була створена та зареєстрована організація “Благодійний фонд допомоги невиліковно хворим “Мати Тереза”.

Коли робили реконструкцію будівлі під хоспіс, поїхали у Німеччину, щоб зрозуміти, як здійснюється паліативна допомога зсередини. Там я побачила ставлення суспільства до різних людей: до хворих діток, пенсіонерів, людей з інвалідністю, тих, хто не може сам собі допомогти. Це було разюче для мене. Там я найбільше зрозуміла, що люди мають жити до останнього дня як належить.

“Паліативною допомогою я займаюся вже 20 років. Це потреба душі. Є багато людей, які залишаються поза межами уваги суспільства. Треба змінити це ставлення”.

Віталій Сабан, директор Благодійного фонду “Ти-Ангел”, який допомагає важкохворим діткам:

– Таке рішення було прийнято давно, у 2004 році. І все почалося із телепередачі, яка випадково потрапила у поле мого зору. У ній йшлося про проблеми онкохворих дітей в Україні. Ця тема мене дуже «зачепила» і не дозволила залишитись байдужим. І ось уже як 13 років благодійність, моя команда однодумців, мої підопічні діти стали для мене стилем і частиною життя. Я справді їх дуже люблю, поважаю та дорожу кожним із них.

Іван Харук, координатор Міжнародної Асоціації “Спільнота Святого Егідія” в Івано-Франківську, яка допомагає бідним та безхатькам:

У студентські роки я потрапив на зустріч волонтерів з різних міст і країн, де спілкувалися на тему «Мрії та надії молоді». Тоді все почалося. Ми побачили іншу сторону життя. Зрозуміли, що деякі люди самотні, відчувають потребу у дружбі та спілкуванні. За зразком роботи спільноти Святого Егідія ми почали бідним роздавати бутерброди. Цим займаємось 8 років щосереди з 5 до 7 години у центрі міста та на вокзалі.

0305

– Хто працює у вашій команді та як знаходять час для благодійності?

Василь Футерко:

– У нашій команді різні люди – і молоді, і досить поважного віку. Більшість – це звичайно молодь у віці приблизно 20-30 років. З часом – завжди важко, його переважно не вистачає. У когось його більше, у когось – менше.

“Але не потрібно хвилюватися про час – внесок людини, яка по-справжньому волонтерить 1 годину на місяць, не менш цінний аніж внесок людини, яка волонтерить 1 годину на день”.

Хоч ми і волонтерська організація, але у нашій команді зараз є щоденні помічники волонтерів. Це люди, яким організація виплачує заробітну плату, які є тією опорою, завдяки якій ми можемо робити дійсно багато, маємо можливість впоратися з завданнями, які потребують щоденної і послідовної зайнятості, не рідко є рутинними (а такі завдання часто волонтери не можуть виконати, в першу чергу через обмеженість часу).

Людмила Андріїшин:

– Увесь наш колектив в принципі займається цим. Ми пишемо програми, проекти, надсилаємо листи, прохання. Якщо хтось на них відгукується, то ми щасливі. Постійних донорів немає. Коли створювали дитячий стаціонар паліативної допомоги – перший дитячий хоспіс в Україні, то після кількагодинного марафону зібрали 1 млн 300 тисяч гривень та різну матеріальну допомогу. Люди відгукуються, головне – бути відкритими. Слід врахувати, що, на жаль, є багато шахраїв. Наш фонд абсолютно відкритий, звітуємо за кожну копійку на нашому сайті та у соцмережах. Кошти мусять бути використані на те, на що їх віддають люди. Звертаються до нас за допомогою і з інших областей. Ми просимо у них пробачення, бо не завжди можемо знайти кошти на наших пацієнтів, а їх, на жаль, немало.

Віталій Сабан:

– Наш фонд створений 8 років тому. Ми – це команда небайдужих молодих людей. Наша мета – надання благодійної допомоги тим, хто її потребує.
Ми нічим не відрізняємось від іншої молоді, тож приєднатися до нашого дружнього колективу може кожний, хто бажає долучитись до добрих справ. Родзинкою нашого Фонду є той факт, що у нас немає працівників, ніхто з нас не отримує заробітної плати. Абсолютно все робиться на ентузіазмі і любові до наших підопічних – дітей. Знаходити вільний час є справді непростим завдання, але нас багато, ми стараємось, підтримуємо та доповнюємо один одного і даємо непоганий результат.

Іван Харук:

Спершу я думав, що це справа молодіжна, бо коли з’являється сім’я, робота, то бракує часу. Та це стереотип. У нас світ став матеріалістичним, люди не хочуть робити те, за що не отримують плати.У нашій спільноті інша культура.

“Спільне спілкування з бідними дає якусь радість та визначає пріоритети життєві. Робота, сім’я, дружба – моменти важливі, але про бідних забувати не треба, навіть, якщо від них погано пахне”.

Нас об’єднує дух спільноти Святого Егідія. У нас є свої пріоритети – дружба, мир та молитва. Перед роздачою їжі ми молимося.

инвалидность

– Чого найбільше потребують ваші підопічні та як пересічні громадяни можуть допомогти?

Василь Футерко:

– Наші підопічні – це діти і старші люди з інвалідністю, які живуть в інтернатних закладах. Зараз суспільство помилково вважає, що їм потрібні матеріальні речі. Поширеною є думка, що наші підопічні є лише такими, що потребують і не можуть самі бути чимось корисними для суспільства. Але це не так. Просто потрібно відкривати їм двері інтернатів, змінювати їхнє середовище, давати їм можливості, а не подачки. Що їм потрібно в першу чергу? Нові сім’ї тим, від кого відмовилися батьки. Освіту, лікування, фізичне відновлення (реабілітацію) тим, хто несправедливо усього цього позбавлений. Потрібно запобігти потраплянню в інтернат, якщо це можливо, а якщо це вже сталося – допомогти сім’ї забрати назад дитину з інтернату. Мешканцям інтернатів не потрібні ті кілограми іграшок, цукерок, канцтоварів чи вживаного одягу, а саме це нерідко передають чи везуть люди в інтернати.

Людмила Андріїшин:

– Ми працюємо із паліативними хворими. Найбільша потреба – це кошти на лікування та предмети догляду, наприклад, памперси, інвалідний візок. Тепер ми збираємо кошти на транспорт, який вкрай необхідний для перевезення як пацієнтів, так і бригади фахівців (лікаря, психолога, медичної сестри, юриста,). Ми їздимо по області. Автомобіль, який у нас є, не встигає обслужити всі виклики додому.

Тобто, люди можуть допомогти коштами нашому фонду. Але й просто можуть звернути увагу на своїх сусідів, яким потрібна допомога. Також у хоспіс приходить молодь із церков, волонтери з медуніверситету.

Ми ж вивчаємо проблеми та потреби хворих, які перебувають на обліку у виїзній службі, долучаємо до команди  необхідних спеціалістів і практично надаємо паліативну допомогу та консультації пацієнтам амбулаторно або  вдома чи за іншим місцем їх перебування.

Віталій Сабан:

– Ми допомагаємо різним категоріям дітей. Хворі дітки, зрозуміло, хочуть бути здоровими, активними та непосидючими. Наша медична система є страшенно запущеною, тому в першу чергу є проблеми з медикаментами. Їхня вартість вимірюється у тисячах чи й десятках тисяч гривень. Лікування онкозахворювань є довготривалим та дороговартісним процесом, тому оплачуємо лікування дітям із такими хворобами. В основному це препарати необхідні для проведення блоків хіміотерапії. Діти з ДЦП потребують систематичної реабілітації, яку ми допомагаємо їм проходити у Міжнародній клініці відновного лікування у Трускавці. Вартість лікувальної путівки становить понад 10 тисяч гривень.

“Можливо, ви будете здивовані, але гроші в благодійництві – це другорядний елемент, першим же і найбільш важливим є людський ресурс, а саме творчий потенціал людини, її інтелект, готовність присвятити свій вільний час тим, хто цього потребує. Тож, якщо є бажання допомогти – засіб завжди знайдеться”.

Іван Харук:

Ми допомагаємо своїм відношенням та продуктами, одягом, не грошима. На їжі акцент не ставимо. Робимо благодійні заходи, пікніки. Стараємося про це поширити інформацію та долучити людей. Зараз готуємося у поїздку до Кракова, де молодь зможе поспілкуватися на актуальні теми.

З бідними спілкуємося як з друзями. Дехто питає порад, а осуджувати – не наша справа. Комусь можуть поставити поганий діагноз, тому вони звертаються за допомогою. Наприклад, в одного чоловіка виявили гепатит. Ми перевіряємо такі моменти.

“Головне – дружні стосунки. Ми християни, ми відчуваємо, що маємо певний обов’язок та потребу робити світ кращим. Це не просто благодійність, а щось більше, адже триває регулярно і будується на людських відносинах”.
paliatyvna

– Чому дехто байдужий до чужого горя та як з цим боротися?

Василь Футерко:

– Якщо б була вичерпна відповідь на це запитання, “чарівний рецепт” як зробити з байдужої людини таку, що хоче допомагати – життя було б зовсім іншим. Усі люди різні, такою є людська природа. Хтось не втрачає людяності навіть у дуже суворих умовах. Віктор Франкл у своїй книзі “Людина в пошуках справжнього сенсу” описує випадки, коли люди, перебуваючи у нелюдських умовах концтабору (голод, тортури, приниження, хвороби), не втрачали бажання допомагати іншим, підтримувати, ділитися останнім. І навпаки, маємо у сучасному світі непоодинокі випадки, коли цілком забезпечені, багаті люди є черствими та байдужими. Благодійнсть, волонтерство – все більше приходить у наше життя. І треба виховувати це ще змалечку – навіть з дитсадка. Важливий також приклад – знаю багато випадків, коли людина почала допомагати дітям через те, що це робив хтось із її друзів, рідних. Приклад когось одного знайомого часто надихає значно більше, аніж десятки закликів з екранів телевізорів, у соціальних мережах.

Людмила Андріїшин:

Мені важко назвати причину. Можливо вона у складності нашого сьогоднішнього життя. Не все так добре у суспільстві і градус незадоволення більшає. Люди без роботи, нормальної зарплатні. З іншого боку, милосердя не стало ще для всіх внутрішньою потребою.

Є багато методів, як це змінити. При кожній нагоді говоримо, що є головною суттю буття людини. Є гарні арт-проекти. Наприклад, вистава «Оскар і Рожева пані», вистави театральної  студії для дітей «Жив був пес». Під час заходів ми збирали кошти хворим діткам. Це можливість достукатися до суспільства  і привернути  його увагу. Недавно  стартував інший соціальний арт-проект “Parasol”: випущена художня книга, яку презентують у різних містах України. У ній відомі митці, актори, письменники написали короткі оповідання, есеї,  в яких піднімається питання філософії життя і смерті, зняття табу зі слова «смерть» та розуміння, що навколо нас є люди, які  потребують нашої допомоги.

Віталій Сабан:

– Я не можу стверджувати, що українці є байдужими, черствими та однобокими. Навпаки, люди охоче відгукуються на меседжі SOS. Хтось біжить і перераховує нам гривню, хтось 50, а хтось і 10 000.

“Спостерігаючи таку динаміку надходжень благодійних внесків на наш розрахунковий рахунок, уже напрошується думка, що ми є дуже щирою та відкритою до чужого горя нацією. Це дуже тішить і надихає нас на волонтерську роботу”.

Інше питання – це матеріальне становище наших людей. Багато хто перебивається на мізерних пенсіях, мінімальних зарплатах, але, не зважаючи на це, допомагає дітям. Це дуже круто і нереально надихає.

Ми люди є дуже різними та індивідуальними. Не всі ми можемо проявляти любов та співпереживати в одному і тому ж напрямку. Хтось готовий допомогти дитині, хтось переймається долею бездомних тварин, а хтось надихається від того, що роздає їжу безхатькам. Кожна людина покликана нести добро і ділитися з ним у соціумі, але у кожного свій напрямок пережиття.

Іван Харук:

– Людська байдужість – це відсутність любові. Потрібно розширювати кордони свого серця, старатися обирати пріоритети, які не пов’язані з вигодою. Боротися із самотністю можна тільки разом з кимось. Треба бачити іншу сторону життя.

20170527120341

– Як не потрапити на «вудочку» шахрая?

– Василь Футерко:

– На жаль, але справді не рідко шахраї користуються довірою людей. Через псевдоволонтерів потерпають волонтери справжні, бо обмануті люди втрачають довіру до всіх. Важливо – не допомагати хаотично. Негайно вкинути кілька гривень у скриньку, яку ви щойно побачили, насправді можуть нікому не допомогти. Не поспішайте, притримайте кошти, може зберіть ще, але обов’язково поцікавтеся через кого (волонтера, організацію) хочете передати допомогу. Справжні волонтери і організації – максимально публічні. Їх можна знайти у соціальних мережах, у багатьох є сайти, про них пишуть ЗМІ. Кошти краще жертвувати не готівкою, а безготівково – на рахунок організації або через платіжні засоби (банківські термінали чи сайти для оплати в Інтернеті). Усі серйозні благодійники пропонують способи безготівкових пожертв.

Запитуйте! Часто волонтери мають мало часу, але вони не будуть навідріз відмовлятися відповідати на ваші запитання. Вагаєтеся, маєте запитання – запитуйте. Користуйтеся можливістю самостійно відвідати тих, кому допомагаєте – прийти до них у притулки, лікарні, сиротинці.

Перевіряйте звітність. У звітності важливо звертати увагу на документи, які підтверджують не просто закупівлю чогось, а сам факт передання цього тим, хто цього потребує. Наприклад, чек чи накладна – ще не є доказом того, що річ була передана за призначенням. Це може підтвердити акт передачі благодійної допомоги (якщо вона передана в установу), розписка чи відомість з підписом одержувача, або ж фотографія на якій видно і речі, і одержувача.

Віталій Сабан:

– На  жаль, шахрайство є дуже популярним видом заробляння легких грошей сьогодні, особливо у благодійному середовищі. Зазвичай шахраї озброєні скриньками для збору благодійних внесків. Це найефективніший і найпростіший метод видурювання грошей у добродушних громадян. Також “благодійники” маскуються за красивими веб-сайтами з плачевними історіями та фотографіями, які не можуть не привернути увагу довірливих людей. Щоб уникнути неприємностей та розчарувань у доброчинній справі, необхідно робити добро через перевірені благодійні фонди, які систематично звітують про свою діяльність, висвітлюють фінансові звіти, надходження на офіційні банківські рахунки Фонду. Тоді жодних проблем не виникатиме, а допомагати стане значно простіше, приємніше та приноситиме масу задоволення.

10-1

banner

Залишити відповідь         

Оцініть статтю