Як СРСР копіював автомобілі у своїх капіталістичних суперників

Промисловість набирала великих обертів у гонитві за вплив між Заходом і Радянським Союзом, символізуючи силу і здатність створювати, оновлювати та вести світ у майбутнє.

У той час як у Радянському Союзі покладалися на власні сили і в деяких випадках у певних галузях були кращими за своїх капіталістичних суперників – як от дослідження космосу та виробництво зброї – СРСР був далеко позаду, коли мова йшла про автомобілі.

Чоловіча елегантність цієї американської класики – 4-дверного седана Buick Buffets 1935 року – очевидно, пригледілась радянським інженерам. Йосип Сталін і кілька високопосадовців, схоже, вражені об’ємною та більш енергоємною радянською копією, зробленою у Москві 1936 року. ЗІС-101 важив дві з половиною тонни (приблизно на 600 кілограмів більше, ніж американський оригінал) та брав 26 з половиною літрів бензину на 100 кілометрів.

Opel Kadett 1939 року виробництва. Перед Другою світовою війною Сталін намагався розробити угоду з виробництва цього авто в Радянському Союзі. Та після перемоги союзників радянський лідер розглядав його як військовий трофей. У 1946 році, як повідомляється, всю фабрику OPEL повністю розібрали та вивезли з Німеччини до СРСР. Результатом цього стало масове виробництво автомобіля «Москвич 400». Хоча на Заході автомобіль розглядали як допуск «кожного Івана» на дорогу і більшу персональну свободу, ці перші радянські авто були зарезервовані переважно за бюрократами. Простим громадянам у 1930-х роках фактично треба було виграти у національну лотерею, щоб насолодитися привілеєм їзди на власному транспортному засобі.

Ford Super Deluxe Woody 1947 року виробництва, оздоблений деревом, дуже доречний для сухої, сонячної погоди каліфорнійського узбережжя. З огляду на дощову російську осінь і значно суворіші зими, СРСР випробували сталь з метою збереження авто.

Цей екземпляр, відомий як Packard Caribbean 1955 року, мав у Сполучених Штатах нетривале виробництво. Але дизайн несподівано отримав друге життя, коли в 1959 році СРСР представив свій найпрестижніший автомобіль. ЗІЛ-111 везе радянського лідера Микиту Хрущова (праворуч) Москвою, 1964 рік. Лімузин виглядатиме, як вдома, «поруч з музичним автоматом і фото Елвіса», казав один з очевидців.

Радянські дизайнери шукали натхнення, не тільки в американських машинах. Італійський Fiat 600d – «бульбашка» був хітом по всій Європі. З часу випуску 1955-го впродовж п’яти років продали більш ніж мільйон одиниць цього авто. У 1961 році СРСР випустив ЗАЗ 965, майже ідентичну копію Fiat, включно з дверима, які відчинялися вперед та які прозвали «дверима-самогубцями». Після 60-х років проекти радянських автомобілів ставали все більш пролетарськими, оскільки щораз більша кількість пересічних радянських громадян могли отримати власні легкові автомобілі, хоч і після тривалого очікування.

«Керуй «Принцом» та будь королем», таке гасло керувало автомобільним маркетингом у Західній Німеччині, коли в 1961 році з’явився «Принц 4». Машина не була для королів, хоча потрібно було більше ніж півхвилини, щоб вона набрала швидкість у 97 кілометрів за годину. Через десять років на радянських дорогах з’явився ЗАЗ 968. Через бокові отвори радянська копія дістала прізвисько «великі вуха».

Італійський Fiat 124 назвали Європейським автомобілем року у 1966-му. Невдовзі після цього автомобіль буде «назавжди» пов’язаний зі «справою століття», коли компанія Fiat підписала контракт з Радянським Союзом зі створення найбільшого автомобільного заводу в Росії. Fiat уклав угоду з радянським урядом про створення заводу в Тольятті (названому 1964 року на честь італійського комуніста Пальміро Тольятті). «Жигулі» (експортна назва Lada) були ретельно змодельовані за зразком Fiat, але з більш товстої сталі і з вищим підйомом для російських доріг. Знаменитий автомобіль випускали майже 18 років, а Тольятті – батьківщина АвтоВАЗу, найбільшого автовиробника країни, який сьогодні є частиною французької Groupe-Renault, залишається центром автомобільного виробництва в Росії.

 

Джерело

banner

Залишити відповідь