Мандруємо світом: Етоша (Намібія)
Далека і загадкова Намібія відома нам хіба розпеченими просторами однієї з найгарячіших пустель світу. Однак на ділі країна доволі зелена, а місцями ще й гориста. А от відстані тут і правда величезні.
Нам, європейцям, важко звикнути до того, що можна за кілька годин їзди не зустріти жодного поселення, жодного авта. В Намібії це – звичайне діло.
Намібія – доволі відрізняється від інших африканських країн. В першу чергу історією. В минулому – одна з небагатьох заморських колоній Німеччини, на довгі роки Намібія стала залежною територією Південної Африки. З відповідними внутрішніми порядками, партизанським рухом та «дружбою» з навколишніми прокомуністичними сусідами.
Після проголошення незалежності колишні офіційно засуджені світовою спільнотою терористи стали офіційною владою, а і так невелика біла спільнота стала остаточно маргінальною. Втім, тут не відчувається реваншизму темношкірої більшості, як в тому ж Зімбабве чи ПАР. Країна за всіма оцінками є цілком безпечною для туристів, а намібійські німці і далі є частиною хоч і мінімального, але доволі впливового прошарку.
Найколоритніші господарі Намібії – племена хімба, але про них іншим разом. Наразі ж поговоримо про природу.
Узбережжя країни – переважно скелясті урвища бурхливого півдня Атлантики. Це не край парадайз-пляжів, а скоріше Берег скелетів. Та він тут і є: мається на увазі «кладовище» розбитих на небезпечних прибережних рифах кораблів. Зате тутешні береги до вподоби морським котикам. В районі миса Кейп-Крос розташована одна з найбільших колоній цих тварин.
Подивитися на справжню і надзвичайно фотогенічну пустелю можна в районі Сосусфлей з знаменитою Мертвою долиною, каньйоном Сесрієм та пекучою Дюною-45.
А от аби оцінити різномаїття тваринного світу країни – слід їхати на солончак Етоша, «великий білий простір», як звуть його тубільці.
До речі, про логістику. В Намібії конче потрібно орендувати машину, бажано – позашляховик. Автомобільні дороги мають асфальтне покриття лише кількох сотнях кілометрів. Натомість основна частина тутешніх магістралей – це широченні ґрунтові, піщані, гравійні смуги, які постійно рівняють грейдерами.
Що ж до локальних чи гірських доріг – то це можуть бути прочищені тракторами яри. Один необережний рух кермом – і ти глибоко в піску та без шансів на швидку сторонню допомогу. І так, мобільне покриття, як і електрика тут теж може бути відсутня, навіть у людських поселеннях чи туристичних кемпінгах – лоджах.
Лодж – популярна форма ночівля в африканських країнах. Це як правило огороджений простір з виділеними місцями для палаток і паркування. Зі зручностей може бути спільний туалет, душ, місце для барбекю. Освітлення – лампочка, яку треба заживити від свого ж акумулятора.
Втім, довкола Етоші є чимало значно більш цивілізованих кемпінгів, готелів та хостелів.
Площа національного парку гігантська – 22 тис. кв.км. Це як Івано-Франківська та Чернівецька області разом узяті. Для туристів парк розділений на дві зони: по східній можна самостійно пересуватись власним автотранспортом, а в західну в’їзд дозволено лише спеціальним туристичним автобусам.
Головна схема пересування парком – від водопою до водопою. Саме там можна зустріти постійних мешканців Етоші.
Так, зауважте: це не зоопарк. Тварин треба шукати, а можна і не знайти. При цьому забороняється вихід з автомобіля. Щоправда, за дотриманням цих вимог слідкувати особливо нікому.
Втім, працює інстинкт самозбереження: адже ти спокійно можеш «зашпортатись» об цілу лев’ячу родину, а точніше гарем.
Прогулянка Етошею – це в першу чергу уважність, часом очікування, а потім – споглядання. Адже ми бачимо тварин не за гратами, а в їх природньому середовищі серед неймовірних африканських ландшафтів.
І головне – не забувати, що ти в Етоші – лише гість.
Вадим Войтик, шеф-редактор проекту galka.if.ua
відвідав 86 країн світу